Ця робота — концептуальне філософсько-наукове есе про природу часу, спостерігача й числа. Вона не повідомляє нового підтвердженого фізичного закону і не містить власного емпіричного результату. Її теза: те, що переживається як плин часу, може бути властивістю скінченного, локального прочитання атемпоральної структури, а не рухом спостерігача крізь неї. Теза спирається на дві незалежні зрілі традиції — геометрію простору-часу (встановлене) і спектральну програму Гільберта–Пойя (гіпотетичне) — та на механізм Пейджа–Вуттерс, у якому час виникає як умовна кореляція між підсистемами всередині статичного цілого; цей механізм реалізовано в лабораторії на парі заплутаних фотонів як експериментальну ілюстрацію, не як доведення походження космологічного часу. Текст наскрізно розмічений трьома статусами: [Встановлено], [Підтримано даними] і [Інтерпретація]. У цій версії другий статус не позначає нічого: емпіричний розділ попередніх версій вилучено після того, як спеціально побудований контроль показав, що величина, на якій він тримався, відтворює класичний одноточковий арифметичний зсув. Історію цього вилучення збережено в тексті як методологічний приклад, а не як результат. Робота не доводить гіпотези Гільберта–Пойя, не стверджує єдиності механізму Пейджа–Вуттерс, не розв'язує питання свідомості й не містить жодного спростовного твердження про світ. Те, що вона пропонує, — послідовна концептуальна рамка з явно позначеною межею між перевірним і неперевірним. Abstract. This is a conceptual essay in the philosophy of physics, concerning time, the observer and number. It reports no new confirmed physical law and contains no empirical result of its own. Its thesis is that what is experienced as the passage of time may be a property of finite, local reading of an atemporal structure rather than of an observer's motion through it. The argument rests on two independent mature traditions — spacetime geometry (established) and the Hilbert–Pólya spectral programme (hypothetical) — and on the Page–Wootters mechanism, in which time arises as a conditional correlation between subsystems inside a static whole; that mechanism has been realised in the laboratory on a pair of entangled photons as an experimental illustration, not as proof of the origin of cosmological time. The text is marked throughout with three status tags; in this version the tag for the author's own verified empirical results marks nothing, the earlier empirical section having been withdrawn after a purpose-built control showed that the quantity it rested on reproduces a classical one-point arithmetic bias. The work proves neither the Hilbert–Pólya conjecture nor the uniqueness of the Page–Wootters mechanism, does not resolve the problem of consciousness, and contains no falsifiable claim about the world. What it offers is a consistent conceptual framework with an explicitly marked boundary between the testable and the untestable. Присвячується світлій пам'яті Михайла Новікова та Михайла Паламарчука — молодих вчених, чиї життя обірвала агресія Росії, і всім воїнам, які загинули, боронячи Україну.
Ця робота — концептуальне філософсько-наукове есе про природу часу, спостерігача й числа. Вона не повідомляє нового підтвердженого фізичного закону і не містить власного емпіричного результату. Її теза: те, що переживається як плин часу, може бути властивістю скінченного, локального прочитання атемпоральної структури, а не рухом спостерігача крізь неї. Теза спирається на дві незалежні зрілі традиції — геометрію простору-часу (встановлене) і спектральну програму Гільберта–Пойя (гіпотетичне) — та на механізм Пейджа–Вуттерс, у якому час виникає як умовна кореляція між підсистемами всередині статичного цілого; цей механізм реалізовано в лабораторії на парі заплутаних фотонів як експериментальну ілюстрацію, не як доведення походження космологічного часу. Текст наскрізно розмічений трьома статусами: [Встановлено], [Підтримано даними] і [Інтерпретація]. У цій версії другий статус не позначає нічого: емпіричний розділ попередніх версій вилучено після того, як спеціально побудований контроль показав, що величина, на якій він тримався, відтворює класичний одноточковий арифметичний зсув. Історію цього вилучення збережено в тексті як методологічний приклад, а не як результат. Робота не доводить гіпотези Гільберта–Пойя, не стверджує єдиності механізму Пейджа–Вуттерс, не розв'язує питання свідомості й не містить жодного спростовного твердження про світ. Те, що вона пропонує, — послідовна концептуальна рамка з явно позначеною межею між перевірним і неперевірним. Abstract. This is a conceptual essay in the philosophy of physics, concerning time, the observer and number. It reports no new confirmed physical law and contains no empirical result of its own. Its thesis is that what is experienced as the passage of time may be a property of finite, local reading of an atemporal structure rather than of an observer's motion through it. The argument rests on two independent mature traditions — spacetime geometry (established) and the Hilbert–Pólya spectral programme (hypothetical) — and on the Page–Wootters mechanism, in which time arises as a conditional correlation between subsystems inside a static whole; that mechanism has been realised in the laboratory on a pair of entangled photons as an experimental illustration, not as proof of the origin of cosmological time. The text is marked throughout with three status tags; in this version the tag for the author's own verified empirical results marks nothing, the earlier empirical section having been withdrawn after a purpose-built control showed that the quantity it rested on reproduces a classical one-point arithmetic bias. The work proves neither the Hilbert–Pólya conjecture nor the uniqueness of the Page–Wootters mechanism, does not resolve the problem of consciousness, and contains no falsifiable claim about the world. What it offers is a consistent conceptual framework with an explicitly marked boundary between the testable and the untestable. Присвячується світлій пам'яті Михайла Новікова та Михайла Паламарчука — молодих вчених, чиї життя обірвала агресія Росії, і всім воїнам, які загинули, боронячи Україну.
Феномен утворення значної кількості інноваційно-технологічних задумів є суттєвою ознакою нашого сьогодення. Новітні ідеї перестають бути винятково прерогативою фізики й проникають у такі галузі знань, як інформатика, хімія, біологія, соціологія, екологія, агрономія, медицина або освіта. Серед цих новацій чи не найістотніша місія відводиться квантовим технологіям, за принципами яких проходять трансформаційні зрушення в класичних поглядах на функціонування явищ, процесів чи окремих об’єктів. У такий спосіб положення квантової теорії переходять у наш час зі статусу чогось фантастичного, дивного й загадкового у стан такого, що є доречним і конче необхідним. Безпосередня сутність квантової теорії базується на понятті «квант», такої первісно-базової енергетичної частки, яка завжди випромінюється не в форматі постійно функціонуючих хвиль, а в режимі формування й генерування окремих дискретних пакетів, пучків або ж порцій. Тож усвідомлення квантів і розроблення квантової теорії сприяло відкриттю нелінійної природи взаємодії й обміну енергією між окремими предметами різного походження, що передбачає як квантове випромінювання, так і квантове сприйняття. Отже, перевага квантових систем виявляється в тому, що означені функціонали допомагають виявити ті «проблемні вузли», розв’язання яких має: 1) реформувати систему в стислі терміни; 2) значно зменшити витрати коштів і часу на модернізацію системних компонент; 3) виявити слабкі ланки в побудові системоутворюючих зв’язків і відношень; 4) завбачити заміну (трансформацію) окремих елементів, частин або модулів; 5) ініціативно використовувати сучасні знання й досвід із різних галузей наукових досліджень. У наш час сучасна освіта не повинна локалізуватися в рамках однієї галузі знань, а дослідження, що пов’язані з модернізацією системи освіти або її окремих компонентів (методів, технологій, засобів навчання), мають проходити на трансдисціплінарному вузловому перетині кількох наукових течій, які здатні підказати найбільш ефективне рішення в нелінійній картині усвідомлення світу та у взаємовідносинах представників національного соціуму.
Метою роботи є теоретичне дослiдження бреггiвських переходiв дворiвневого атома у полi двох пар зустрiчних свiтлових iмпульсiв iз рiзними несучими частотами. Бреггiвськi переходи розглядаються як когерентнi мультифотоннi процеси дифракцiї, у яких за належного налаштування на бреггiвський резонанс iмпульс атома може змiнюватися на 2nhk за один акт розсiювання, тодi як однофотоннi переходи пригнiченi через велику розладнанiсть вiдносно резонансу. Показано, що за такої конфiгурацiї ефективнiсть переходу практично не залежить вiд площi iмпульсiв, що вiдрiзняє її вiд випадку однiєї пари iмпульсiв. Фiзичною основою цього ефекту є майже адiабатична взаємодiя атома з полем, подiбна до взаємодiї з перекривними у часi зустрiчними iмпульсами з нерезонансними несучими частотами (В.I. Романенко, Л.П. Яценко, ЖЭТФ, 2000, Т. 117, № 3, с. 467–475; V.I. Romanenko and L.P. Yatsenko, JETP, Т. 90, № 3, 2000, pp. 407–414). Також показано можливiсть стiйкого до змiни iнтенсивностi розщеплення атомного пучка та формування селективних лазерних дзеркал. Запропонований пiдхiд до керування рухом атомiв може бути застосований для дослiдження iнтерференцiйних явищ в атомнiй оптицi.
Один з найбільш перспективних напрямків дослідження феномену синхронії за К. Г. Юнгом розглядується з позиції останніх досягнень сучасної науки. Увага зосереджена, головним чином, на сплутаних квантових станах та пов'язаних феноменах – квантової когерентності та квантової суперпозиції. Показано що квантова нелокальність, яка здатна розв'язати парадокс Ейнштейна –Подольского-Розена є одним з найбільш адекватних фізичних механізмів у плані відповідності гіпотезі синхронії Юнга. Здійснена спроба психофізіологічного обґрунтування синхронії у контексті молекулярної біології. Запропоновано оригінальну концепцію, згідно якої, біологічні молекули що задіяні при поділу клітини під час мітозу та мейозу, зокрема ДНК, можуть бути матеріальними носіями свідомості. Це припущення може бути сформульовано на основі феноменології аналітичної психології Юнга.
Що таке квантовий поворот? Це "розум і соціальне життя. Це макроскопічні квантово-механічні явища", які впливають на наше життя. Це зрушення у нашому підході до всіх процесів які нас оточують. Класична суспільна наука, досі залишається домінуючою і заснована на вивченні реальних матеріальних об'єктів і сил, але суспільство навряд чи реальне чи відчутне. Ви можете торкатися тільки його локальних екземплярів, але не всієї чи абстрактної ідеї цього. Квантова фізика дає більш повне уявлення про реальність, тому що вона описує всі можливості всередині системи, які колапсують (декогерують) у класичному результаті у моменті виміру. Це не означає, що класична наука застаріла, це просто новий більш широкий погляд.
У статті представлено концепцію моделі «пари заплутаних пучків» як класичного аналога квантової заплутаності, реалізованої з використанням стандартних оптичних компонентів. Запропонована модель «пари заплутаних пучків» дозволяє відтворити ключові властивості квантових заплутаних станів, такі як суперпозиція, кореляції та невизначеність перед вимірюванням, за допомогою доступних компонентів. Аналіз моделі вимірювань показує, що результати в різних базисах демонструють ідеальну кореляцію між пучками, нагадуючи квантову заплутаність. Порівняння моделі з квантовими системами показало, що, хоча модель «пари заплутаних пучків» і не демонструє нелокальності та не порушує нерівностей Белла, вона все ж є потужним інструментом для моделювання і вивчення ключових властивостей квантової механіки. Модель «пара заплутаних пучків» забезпечує доступний спосіб для ілюстрації принципів квантової механіки, зокрема заплутаності, суперпозиції та кореляцій. Система може слугувати аналогом для експериментального вивчення кореляцій у різних базисах, що наближається до властивостей квантової заплутаності.
Запропоновано єдиний хвильово-фазовий опис фотона та руху матеріального тіла. Побудова ґрунтується на описі хвильових процесів і збереженні їхнього фазового стану як вихідному принципі та приводить до перетворень Лоренца і структури простору-часу Мінковського без їхнього попереднього введення. Показано, що фізично значущою характеристикою хвильового процесу є його фазовий стан, який зберігається під час еволюції та набуває фізичного змісту лише при порівнянні різних процесів. Хвильовий інваріант руху матеріального тіла факторизується через дві протилежно спрямовані світлоподібні компоненти Q± = Ω ± cK = 2Ω_{l,±}, добуток яких після природного перемасштабування набуває нормованої форми Q₊Q₋ = 1. У цьому поданні параметри (Ω, K) не є незалежними величинами, а визначаються двома світлоподібними компонентами. У межах запропонованого підходу доплерівський зсув інтерпретується як фазове співвідношення між хвильовими процесами, тоді як відносна швидкість у спеціальній теорії відносності відповідає доплерівській асиметрії між двома світлоподібними компонентами хвильового процесу руху. Отримана побудова відтворює кінематичну структуру спеціальної теорії відносності та забезпечує єдиний хвильово-фазовий опис фотона і руху матеріального тіла.